6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах

Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, бо тільки злегенька порошив дорогу і степ. Високі зісохлі трави похилилися під вагою замерзлого снігу та дрібних брилок льоду й припадали до землі. Тяжко було сягнути зором дальше, бо все було сіре, сіро-біле. Тяжко було збагнути, де кінчиться степ, а де починається небо. Тонкий лід ламався під кінськими копитами. Буланий Нечая, який вистоявся ввесь день, рвався вперед. Давно минули Чигирин. Тихо було довкруги. Стукали тільки кінські копита; задзвонила часом підкова в підкову. Десь далеко в нічній темряві зловісно розлягалося виття вовків. Так заїхали до густого 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах чагарнику, що розрісся в половині дороги до Суботова. Нараз із кущів, десь близько дороги, донісся виразний людський стогін. Стримали коні. — Погляну — промовив Дрозд. — Хтось стогне. Зіскочив із коня та пропав у сірому тумані. Нагло розлягся удар. Хтось зойкнув і в тій самій хвилині коло Нечая зачорніли темні, невиразні постаті. — Тепер другого! Не дайте йому втекти! — почув Нечай чийсь голос і зрозумів, що попав у засідку. Був на коні і знав, що, коли б хотів, міг би легко вирватися з рук напасників. Але про це він не подумав. Його вірний, старий друг Дрозд був у небезпеці, заскочений підступом 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах. Хто знає, чи ще живий? Кілька пар рук простяглося до нього. Але шабля Нечая вискочила з піхви, наче злюща гадюка з нори, і два найближчі напасники впали, не маючи спроможности навіть крикнути. Третій напасник, що напирав із шаблею в руці, зверещав знечев’я несвітським голосом, коли його рука, разом із шаблею, відтята понижче ліктя, покотилася на землю. Повалився за нею й сам напасник, кривавлячи сильно з одвертих жил. Нечай, маючи тепер при собі більше місця, глянув кругом та побачив іще чотирьох чи п’ятьох гультяїв, які натискали вже обережніше й намагалися оточити його з усіх боків. Один із них, із 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах пістолем у кожній руці, видавався Нечаеві найнебезпечнішим, тому він похилився в сідлі, вирвав лівою рукою пістоль із кобури та випалив напасникові просто в груди. Цей упав. Не мав уже часу вжити своїх пістолів. У тій же хвилині Нечай кинув вистрелений пістоль на землю, зібгав кінські поводи знову в ліву руку і, наче громом уражений, зісунувся на правий бік коня, коли зауважив, що його напасник по лівому боці сягнув за пояс, щоб добути ножа. Тяжкий ніж тільки засвистів понад його головою. Тоді Нечай підвівся знову, став у стременах і най ближчий противник, який, думаючи, що Нечай ранений, необачно приблизився на 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах засяг шаблі, повалився на землю в смертельних судорогах із пробитим горлом. Страх пройняв трьох останніх. Два з них кинулися до втечі перед себе навмання, а третій побіг за кущі, де, видно, були заховані коні. Першого з утікачів Нечай повалив, наїхавши конем, і почув, як ломляться його ребра під кінськими копитами, другого повалив лезом шаблі та поскочив за тим, що заховався в кущах. Побачив, що він допав уже коня й почвалував у напрямі Чигирина. Погоня за ним не тривала довго. Не проскочили й половини гонів, як Нечай дігнав його і крикнув грізно: — Здайся! Водночас його шабля гострим кінцем торкнулася місця 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах під лівою лопаткою втікача. Той здержав коня. — Кинь шаблю! Шабля з дзвінким відголосом упала на землю. — Викинь пістолі! По одному! І пістолі полетіли на землю у слід за шаблею. — Твій пояс! Усе, що в ньому, віддай! Гаманець із грішми та якісь папери перейшли до рук Нечая. — Скидай пояс! Пояс був суконний, довгий. — Руки взад! Обидві! Швидко! Одночасно зі словами, вістря шаблі застрягло в ребрі, пробивши шкуру. Тоді Нечай узяв свою шаблю в зуби, і швидко та туго зв’язав обидві руки в’язня так міцно, що тому зразу пальці здерев’яніли. Так повернулися до місця засідки, не замінивши ні 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах слова. Тіла вбитих і поранених лежали на снігу. Один із них, повалений лезом шаблі, пробував саме встати. Нечай іще раз приголомшив його та, повен неспокою, під’їхав туди, де впав Дрозд. На свою превелику радість побачив, що Дрозд сидить на землі й обома руками держиться за голову. — Дрозде! Ти живий? Дрозд відняв руки від голови. — Слава Богу, що ти живий, полковнику. Ач, кляті! Запаморочили мене. Хто це вони? — Зараз побачимо. Ти ранений? — Здається, що ні. Крови ніде не видко, тільки у вухах бубни гудуть, а перед очима, наче то мухи літають. — Чимсь тупим тебе повалили. Шкода, що не маю горілки 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах. Ага! Може той харциз має? Звернувся до полоненого. — Маєш горілку? — Маю. — Гарно. А тепер із коня! Полонений хвилину завагався. Але ця хвилина дорого його коштувала, бо нараз злетів із коня, якби в нього грім ударив. — Кладися лицем до землі! Із стогоном і трудом в’язень повернувся, виставляючи спутані на плечах руки. — Лежи ж так спокійно, якщо тобі життя миле! З тими словами Нечай зіскочив із коня, прив’язав його разом із другим до близьких кущів, добув пляшку з горілкою та подав її Дроздові. Сам став доторкатися пальцями його голови. Рани не було, тільки здоровенний ґудз вибіг високо за 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах лівим вухом. — Ґудз нівроку! — говорив, не випускаючи голови Дрозда зі своїх рук. — Кість наче б то ціла. Коли так, то і слава Богові! Дрозд, після горілки, почув себе краще і пробував підвестись на ноги. Нечай допоміг йому. — Літають іще мухи перед очима? — Ні, тільки барабани гудуть у вухах, як перед битвою. Нечай засміявся. — Це вже по битві, Дрозде. Дрозд глянув довкола себе. Попробував іти, але спершу якось не щастило. Заточувався, наче п’яний. Тільки через хвилину його хід ставав із кожним кроком певніший і рівніший. Ішов помалу, зупинявся над кожним поваленим напасником. Коли обійшов кругом, повернувся звільна назад і відізвався 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах після довшої мовчанки: — Вісьмох. Трьох не живе, двох догоряє, цей ось тут і один там не ранені, а восьмий із відрубаною рукою ще кривавить. Ніхто не втік? — Здається — ні. — І ти те все сам зробив, полковнику? Немов сумнів, немов жаль прозвучав у його голосі. — Ні, нас було двох — відповів, сміючись, Нечай. — Ти і я. Тепер хочу, щоб ти мав око на цього зв’язаного. Це мабуть їхній начальник. Я приведу ще тамтого, що не ранений, а то втече. При сідлі в’язня знайшли добрий татарський аркан. Нечай ухопив його й поїхав шукати того, якого повалив плазом шаблі. В дорозі побачив 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, що напасники поприв’язували коней до кущів, недалеко дороги. Коли приїхав до того, що його тільки приголомшив, побачив, що він уже став проявляти признаки життя. Нечай кинув снігом у його обличчя і це привело поваленого до притомности. Потім сильним рухом підніс його з землі. Напасник поглянув на нього великими, переляканими очима. — Встань! — почув коротке слово. Той устав. — Дай руки взад. Без спротиву дав руки. Міцно, твердо в’ївся аркан у його зап’ятники. Пальці здерев’яніли, Другий кінець аркана Нечай прив’язав до сідла і скочив на коня. — Ходи! — Куди? — запитав полонений, напівмертвий із страху. Але замість 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах відповіді почув, як кінь рвонув його гостро за зв’язані на спині руки... і він повалився на землю. Кість на рамені вискочила із в`язел і безсилий в’язень поволікся на аркані, непритомний із страху та болю. Коли наблизилися до Дрозда, Нечай зіскочив із коня, відчепив від кульбаки аркан і припняв коня до гілляки. Дрозд, який наклав було жужмом зісохлого й замерзлого ріща на купу, насипав на сухий лист трохи пороху й почав кресати вогонь. — О, ти вогонь розпалюєш? То добре. Пригляньмося нашим добрим приятелям. Губка вхопила іскру і Дрозд довгу хвилину не говорив нічого, роздуваючи видутими устами губку 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах. Накінець приклав розжарену губку до пороху. Від пороху, що спалахнув вогнем, загоріло дрібне ломаччя. Тоді приступив до того, що лежав, зв’язаний своїм власним поясом, і приволік його ближче до вогню. Блиснуло полум’я і Дрозд, глянувши на в’язня, заговорив: — Це хіба хтось не з простих, хтось визначний, бо глянь, як зодягнений. Нечай підійшов до зв’язаного й похилився над ним. — Хто ти? Той замимрив щось, чого Нечай не зрозумів. — Устань! — крикнув Нечай нетерпляче. В’язень підвівся з трудом. — Ходи сюди! — показав ближче вогню. В’язень підступив ближче. — Питаюся, хто ти? Не дай, Боже, щоб я ще раз мав повторяти 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах питання. — Я Мартин Кобилецький. — А Григір хто? — Мій брат. — Ось воно як!.. Угм!.. Ану, Дрозде, розведи кращий вогонь, щоб ми бачили, що це за така птиця. Вогонь, підсичений травою та гілляччям, розгорівся знову й кинув світлом по кущах та по тирсі. Нечай побачив перед собою високу, плечисту людину, середнього віку, з чуприною, підстриженою на шляхетський лад, із — навоскованим вусом, у багатому кунтуші. — Кобилецький! Не служив ти часом у князя Заславського? — спитав Нечай. — Так. — Тож слухай мене, Кобилецький! — почав говорити Нечай. — Ти знаєш, що тебе жде. Мені того тобі й не треба казати. Отже не думай, що я хочу 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах тебе страшити та що ти не маєш уже чого більше лякатися. Ні, я не вб’ю тебе, але я можу, голубчику, зробити так, щоб ти сам просив скорої смерти, як ласки. Глянь довкола себе й тоді побачиш, що я на вітер не говорю. Немає в мене ні милосердя, ні пощади для зрадників і душогубів. Тому відповідай скоро, бо я кожне питання тільки раз ставитиму. Ясно тобі? Кобилецький понуро хитнув головою. — Так ось перше: хто тебе наслав? — Пан краківський. — Сам, чи через когось? — Королівський посол пан Воронич привіз мені листа. — Від кого? Від пана Потоцького? — Ні, від пана 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах старости черкаського Миколи Кисіля. — Чи це той папір, що я в тебе взяв? — Так. — Чи ти тільки на мене чатував? — Т — так. — Кого ти ще мав із світу згладити? Кобилецький завагався. — Дрозде! — крикнув Нечай і ногою підсунув Дроздові свій пістоль, що його сам кинув на землю після вистрілу. Дрозд підняв його, витягнув кремінь, і відкрутив шрубу. — Поклопочся про нього. Я буду допитувати інших. За хвилину палець пана Кобилецького почав тріщати в замку пістоля. Кобилецький, хитаючись на ногах, просився вислухати його, бо хоче сказати все, що знає. Але Нечай не звертав на нього вже уваги, повернувся плечима й оглядав того раненого, якому відрубав 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах руку в час нападу. Той лежав на землі блідий, скривавлений, примерзлий і борикався зі смертю. — Гей, Дрозде! — кликнув до товариша. — Слухаю, полковнику. — Що з Кобилецьким? Палець іще в замку? — Так. — Гаразд. Лиши його і приходь сюди. — Я скажу все, як здіймеш замок із пальця — скричав Кобилецький, але ні Дрозд, ані Нечай не звертали на те уваги. Дрозд підійшов до Нечая. — Цьому, бачиш, треба кров затримати, бо дуже кривавить. А то ще нам ось тут застигне. Втни кусень пояса в того собаки Кобилецького й принеси сюди. Дрозд швидко повернувся й уміло затиснув пояс над ліктем відрубаної руки, так 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, що кров спинилася. — Стисни добре, щоб не пустилася знову. Стиснув дужче. — Дай йому тепер горілки, а то замерзне. Нещасний ранений ухопив за пляшку з горілкою та пив і пив, захлинаючися й кашляючи. Коли Дрозд витягнув руку за пляшкою, ранений заскавучав, наче бита собака. — Добре — заговорив Нечай. — Дістанеш цілу пляшку, як скажеш мені всю правду. — Скажу. — На кого ви мали ще напасти, крім мене? — На гетьмана. Нечай аж скрутився на місці. Дрозд гадав уже, що він голими руками задавить усіх напасників. Жили на бігли йому на чолі та на шиї, зуби затиснув, аж заскреготали. Але по хвилині опанував гнів 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, повів рукою по голові, знявши шапку, й заговорив: — От, собачі сини!.. Але й вас вісьмох не було би справилося із гетьманом, бо він із почтом їздить. — Пан Кобилецький має десь тут чамбул очаківських татарів. Нечай глянув на Кобилецького. — Гм... Нічого. Хитро. Всю вину можна б скинути на татарів. Ох, ви кляті собаки, собаки!.. Раптом страшне підозріння зродилося в його голові. — Татарський чамбул — почав говорити звільна — не міг би залягти в дорозі на Суботів і не міг би чатувати на гетьмана так, як ви чатували на мене. Він мусів би знати докладно час і годину, коли гетьман із малим почтом їхатиме до Суботова 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах. Хто дав би татарам знати? — Пан Кобилецький має когось на гетьманському дворі. — В Чигирині? — В Чигирині — І в Суботові? — І в Суботові. — Ось воно як!... Гаразд. Дрозде, нам нема що більше тут робити. Вбитих на одного коня, ранених на другого. Ці два підуть на арканах. Зв’яжи ще руки Кобилецькому. Ось іще один аркан. Дрозд розперезав пояс, що путав руки Кобилецького, зв’язав їх іще цупкіше арканом та причепив кінець аркана до кульбаки. Після того підкинув іще хмизу на вогонь і заходився збирати побитих, щоб їх покласти на коня. Аж ось почули стукіт кінських копит, і 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах роз’їзд чигиринської сотні виринув із за білої снігової мережі. — Хто ви і що тут твориться? — спитав, наче знайомий голос. — Костенко? — спитав і собі Нечай. — Він. Чи не полковник Нечай? Що ваша милість тут робить? Гей, гей! — покрутив головою і вмовк. — Оці люди напали на нас обох, коли ми їхали в Суботів. Це — пан Мартин Кобилецький, що був їх начальником. Коли ти тут, Костенку, то я тобі їх усіх передаю. Забери їх у Чигирин, бо гетьман схоче їх бачити. Я також вертаюся в Чигирин, щоб побачити гетьмана. Костенко розглядався на всі сторони. — Вони що? Напали на вас, чи як? — Напали 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах. — І ви в двійку наробили тут такого кулешу? — Так. Відізвався Дрозд: — Не в двійку, отамане, тільки сам полковник. Мене запаморочили зразу, на самому початку, і я ні до чого не був придатний. Костенко глянув на Дрозда, немов не довіряв, потім на Нечая. В його погляді відбились і подив і пошана. Одначе не сказав нічого, помовчав і потім став видавати прикази своїм людям. Трупи, ранені і бранці, оточені вершниками, рушили до Чигирина. Похід замикав Нечай із Костенком та Дроздом. Вітер сновигав, нишпорив по полі та розстеляв на ньому м’які снігові килими. Голодні вовки, які зачули свіжу кров, вили в 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах недалеких кущах заєдно й настирливо. Нечай їхав у задумі між Костенком і Дроздом. Спустив поводи на шию буланого і в думках запитував себе невпинно: — Хто в Чигирині? Хто в Суботові? Важка хвилина



Гетьман слухав уважно, не перериваючи ні одним словом. Однією рукою, яку поклав ліктем на поруччі крісла, підпер голову, а другою ломив уперто, місце при місці, свіжо затяте гусяче перо. Нечай знав, що гетьман любить звіти точні, докладні, з усіма подробицями, тому розказував помалу, не поминаючи нічого ні зі сутички ні зі зізнань бранців. Коли закінчив, гетьман сидів дальше непорушно на кріслі. Очі вліпив у стіл, у папери на ньому 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, але Нечай був свідомий, що гетьман не бачив ані стола, ні паперів, які лежали на ньому. Після довшої, томлячої мовчанки гетьман нагло стрепенувся, підніс голову й заплескав у долоні. Увійшов Іванець Брюховецький, як завжди тихий, мовчазний насторожений, з облесливою усмішкою на хитрих устах. — Горілки! — кинув одне слово гетьман і знову вмовк. Пляшка з горілкою та дві чарки з коштовного венецького різаного скла, з позолоченими краями, з’явилися вмить на столі. Разом із тим появився і скляний посуд, вирізуваний та золочений, так, як і чарки, видно того самого майстра, з медяниками, горіхами й іншими ласощами. Іванець відкоркував 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах пляшку й налив горілки в обидві чарки. Хотів щось іще говорити, але гетьман відправив його одним рухом руки. Коли Іванець зачинив за собою двері, гетьман вихилив відразу чарку та, не чекаючи на Нечая, налив собі другу. — Є речі на світі, Даниле, що то їх не зважиш, не виміриш, ані розумом не збагнеш, хоча б ти був сто разів розумніший, як Сократ, чи Аристотель. Ти любиш свою Христю, правда? Ото ж, чи ти й далі любив би, кохав би її, якби вона прийшла та сказала: “Йди, вбий свого гетьмана. зрадь товариство”, а сама тільки гляділа б, з ким тебе зрадити? Нечай, що сягав 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах по чарку, аж із місця схопився. Почервонів і очі загорілися гнівними, недобрими вогнями. Але гетьман, неначе й не зауважив цього. — Га? Кажи! Любив би? Кохав би, як досі? — Ні! — відповів рішуче Нечай. Хоча вже й догадувався, до чого це гетьман говорить, не міг розігнати хмар із свого чола. — Неправда! Неправду кажеш, Даниле. От і все... Коли ти її справді кохаєш, то кохав би й далі. Може не зробив би того, що вона хоче, може й кинув би її, бо ти людина сильної волі, але коли справді її кохав би, то ти терпів би і кохав би далі. Ось 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах воно як! Ти, що молодий, у повній силі. А я?.. Гетьман знову налив собі чарку, не зважаючи на те, що Нечай першої ще не почав. Мав звичай не силувати нікого до чарки, хто не хотів. — Так. А в мене вже срібний волос — гетьман вихилив третю чарку й обтер вуса. — Чи ти думаєш, що я сліпий? Ні, я не одне бачу, чого не повинен бачити. Але мовчу. Терплю, зуби закусую й мовчу. Люди думають: він сліпий, він не бачить. У тому то й лихо, Даниле, що я те бачу! Гей, як я хотів би того не бачити, про 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах це не знати! Не раз і не два і не десять разів приходить думка: покінчи з цим, не дозволь! Адже це твоє добре ім’я брудниться в болоті, адже це твоє кохання стоптане, твоя душа понівечена! Життя зламане!.. — гетьман заломив руки, аж пальці хруснули, ще раз наповнив свою чарку і випив одним духом. — Кажуть люди: гетьман розпивається, занадто вже ту сивуху любить! Проклята вона — ось що! Чи я пив до війни, чи я заглядав до чарки, коли в душі болю не було, смутку не було, страждання не було?.. Ні, я не пив зовсім. Ти сам це добре знаєш. А чому 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах почав пити? Чому? Через кого?.. Літа нас ділять, Даниле. Ти ще такий молодий! Але багато нам довелося разом пережити, тому я думав, що перед тобою можна висповідатися, як перед другом. Ти знаєш: часом треба цього. Часом хотілося б комусь про все розповісти, пожалітись, скинути з душі тягар, що давить там, немов важка, холодна скеля. Не раз так мені хотілося б, щоб моя рідна мама жила! Здається, що коли припав би до її грудей і пожалівся, і виплакався, і висказав усе, що болить, то було б легше, то було б відрадніше, то сонце знов увійшло би в душу, з якої вийшло. Тут 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах коло мене немає нікого, кому я так одверто міг би все сказати, як оце кажу тобі. Тиміш кричить: Убий! Степанида і твій брат радять: Прожени! А мені їхньої ради не треба, я їх про раду не прошу. Хочу тільки, щоб хтось поміг мені скинути тягар, що лежить на душі, щоб вислухав мене, дав мені можливість виговоритися. Чи я не знаю, що можу її прогнати? Чи я не знаю, що вона також смертна та що вбити її не тяжко? Але я знаю, що як прожену її, то доти не епічну, доки не знайду її знову. Але я знаю, що 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах коли вб’ю її, то вб’ю не її, а самого себе, свою власну душу вб’ю. Своїми власними руками. Можу я це зробити? Власну душу вбити, пекло собі зробити? — Гетьман махнув рукою і сягнув по чарку. — Хоча, що правда, пекло й так є в моїй душі! Ти думаєш, що я не знаю, кого той Кобилецький має в Суботові і тут у Чигирині? Так, вони завтра вранці повиснуть на гілляках разом з отим Кобилецьким, хоча він і брат Григора... Але це нічого не змінить. Не тут корінь лиха. Коли їх не стане, прийдуть інші, хто знає, які. І це той 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах страх, і це той біль, те незмірне горе, той хрест, що так понад сили його нести. Гетьман замовк і очі прикрив долонею. Нечай, до краю потрясений глибиною страждання та несподіваною сповіддю свого гетьмана, сягнув і собі по чарку та вихилив її одним духом. — І ти п’єш? Гірко слухати правди? А що ж тоді переживати, в серці носити, жити з тим! Але нічого, Даниле, колись прийде край і терпінню, так, як усьому приходить край. Забудь про це, що я сказав, викинь це з голови й нікому про це не кажи! Я перед тобою тому всі свої жалі 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах вилив, тому відкрив душу, як перед старшим братом, бо знаю, що ти мовчатимеш ... Так ось, Даниле, війна неминуча. Аби ще тільки до весни дотягти. Збирай та формуй свої сотні, бо вони гордість усього війська! На Різдвяні свята в мене буде знову з’їзд полковників і генеральної старшини, але боюся, що ти не зможеш приїхати. Ось тут копія листа, що його твій наказний Кривенко післав недавно до Лянцкоронського. Посланець привіз його після наради вже, як тебе не було. Коротко: Кривенко пише, щоб ляхи не переходили за лінію, а то бач занадто вже натискають. Мені здається, що це тому, що 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах щораз більше ляхів сходиться в коронне військо та що почули, що тебе в Брацлаві нема, тож відважніші стали. Як би там не було, тобі там треба бути. Тому буде ліпше, коли ти, не чекаю чи кінця нарад, зараз повернешся у свій Брацлав, містечко укріпиш і обсадиш залогами, подбаєш про припаси і будеш берегти лінії. Коронне військо знову збирається під Кам’янцем Подільським, тому, коли воно рушить, ти будеш перший на його дорозі. — Думаєш, гетьмане, що вони можуть рушити зимою? — Вони можуть рушити кожної хвилини. Коло Кам’янця все об`їджене через довгі постої війська. Там голод. Їм доведеться шукати вівенди 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах по твоєму боці лінії. Крім того, у них чомусь то поширилася думка, що нас найліпше бити зимою, коли тяжко висипати окопи та ще тяжче людям у них боронитися. Як їх голод притисне вони будуть наскакувати на тебе, як ті вовки, що тічкою ходять. Нечай, радий, що розмова перейшла з чигиринських справ на брацлавські, глянув гетьманові в очі. — Така війна дуже небезпечна. Сьогодні вони вдарять на Мурахву, завтра через Бар на Красне, або денебудь інде, а в нас тільки роботи буде, щоб пере кидати сили з одного місця на друге, бо не буде можности мати скрізь таку силу, щоб наступ відбити 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах. Сьогодні ми збираємося коло Мурахви, а вони вдарять на Красне, ми підемо на Красне, а вони зайдуть нас збоку від Шаргорода чи з іншого місця. Вони можуть скупчитись і всіма силами вдарити в одне місце, коли наші сотні будуть розставлені вздовж лінії. — Хочеш, щоб тобі ще один полк прислати? — Ще один полк не змінить справи. Адже там ціле польське військо з обома гетьманами. На мою думку, простір завеликий, щоб його обсадити одним, чи двома полками. — Так чого ж ти хочеш, Даниле? — Пощо чекати з одвертими очима як день так ніч на ту гадюку, що може тебе вкусити, коли 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах ти знаєш, де її кубло? Чи не ліпше її в тому кублі затовкти і мати спокій? — Нам самим зачинати війну? — Чому ж то їм вільно, а нам ні? Гетьман підвівся, встав і підійшов до вікна, наче хотів глянути крізь нього, але ще скоріше повернувся до Нечая. Хотів щось сказати, одначе Нечай випередив його. — Коли ти восени, гетьмане, вислав мене проти пана Потоцького, мені треба було тільки затиснути оцю жменю, в якій усі полки знайшлися. Не було б сьогодні коронного війська під Кам’янцем. Таке саме тепер. Дозволь мені рушити під Кам’янець. Може Бог дасть, напади на наш бік зупиняться 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах і небезпека мине. Гетьман похитав заперечно головою. — Такий похід проти коронного війська, то вже явна війна. Ти знаєш, що хан приобіцяв поміч тому, на кого нападуть. Ні, — на два боки: проти ляхів і проти татарів нам іще не встоятись. Я про це й сам думав, але це не може бути. Ні, це не може бути — повторив. — О, я знаю: застукати їх під Кам’янцем не було би тяжко й вибити всіх до одного, або татарам у лика передати. Але це був би початок війни. Ти чув від полковника Ждановича про пана Б’єринського? Післав його оце король із бочками золота 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах до хана, щоб його на свій бік перекупити. А татарин, що? Яка їм різниця, з ким і проти кого? Щоб тільки нажива для них була, щоб тільки користь, то й усе! Але для людських очей посилає хан свого посла, Мустафу-Агу, до нас і в Польщу і цей має простежити, хто то нарушує зборівські пункти. Ми, чи ляхи? Коли ти рушиш на коронне військо, здійметься крик та ще чого доброго, татари справді вдарять на нас іззаду. Ні, ти мусиш сам собі давати раду, доки можеш. Коли ж ляхи наступлять, тоді, значить, вони зламали мир. Тоді й 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах ми рушимо. Нечай підвівся також і глянув крізь вікно в нетрі темної ночі. Брала його досада, гнів і жаль. Коли ляхи наступлять, то хто знає, чи можна їх буде на лінії стримати. Скільки то нашого народу потерпить, скільки невинної крови знову поллється! Скільки людської праці пропаде, скільки ж то буде сліз і горя! Тоді гетьман кинувся всім тілом на круглий дзиґлик і спер руки на столі. З його грудей вирвався гіркий, болячий, повний короткого схлипування стогін. У кімнату ввійшов тихо, як завжди, Іванець і почав щось говорити. Але Хмельницький схопився із стільця, червоний від гніву й досади та крикнув громовим 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах голосом: — Геть! Геть мені з кімнати, бо зарубаю! Зарубаю! Щось інше

Стояла при вікні й дивилася далеко на засніжені поля довкруги Брацлава, що видавався малий і дрібний на підніжжі величавого замку. Всюди було біло, біло-сіро, спокійно й тихо. Тільки в душі її не було спокою. Тривога росла, страх більшав, смуток вдирався глибоко в душу. Таким свого Данила досі ще ніколи не бачила, таким його знала. Хмари, що нависли в нього на очах, стояли там нерухомо, наче їх так мороз зоморозив. Гострі слова вилітали з його уст легко, як кинджал із піхви. Усмішка була рідким гостем на його 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах обличчі. Колись, коли мав якусь гризоту, коли щось вагою лежало на його душі, коли щось зганяло сон із його повік, він приходив до неї, любив виговоритись, поскаржитись, порадитись, а тепер, хоча й дальше теплий і сердешний для неї, але якийсь скритий. Щось у душі носить, чого відкрити — не хоче. Якась таємниця, наче темна прірва, лягла між ним і нею, що її не сила усунути, якась тінь насунулася, що її не можна зігнати. Христя була бистра, розумна, спостережлива, тож швидко вирішила, що не якась інша жінка вдерлася між нього і неї. Це було щось інше, чого вона не могла ні 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах збагнути, ні догадатися, ні вичитати в його очах. Так минали тижні, так минули Різдвяні свята, так минув і Новий Рік. Короткий зимовий день кінчився. Замерзлий сніг іскрився на сонці, білий, як найбіліша скатерка, що прикривала сіном устелений святковий стіл. Тільки довкруги містечка чорніли свіжо висипані, морозом скуті, з-під снігу добуті чорні груди землі й камені. Це росли вали довкруги полкового міста і день-у-день ставали вищі, щораз більше неприступні, щораз кріпші. Христя, яка багато їздила з Нечаєм, знала, що такі самі вали росли тепер і довкруги Красного, і довкруги Новгорода, і довкруги Мурахви, і довкруги Станиславчика, Чернівець 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, Тульчина і Могилева, не кажучи вже про менші містечка, як Стіна, Печара, Торків та інші. Всюди йшла робота, хоч мороз закув землю в одну тверду, холодну скелю. Люди звозили припаси до укріплених містечок, а Нечай, ніби з-під землі, видобував щораз то нові гармати, гаківниці, самопали для охочих рук та для нових укріплень. Була це зима неспокійна, гамірна, метушлива, незвичайна. Люди не знали відпочинку, бо часто, коли кинули лопати та сокири, щоб перепочити, то замість відпочинку треба було поривати за мушкети та чатувати на невикінчених іще валах на ворога, про якого доносили свіжі стежі, чи селяни-втікачі. Ходили чутки, що польське 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах військо зростає з дня на день, що гетьман Потоцький у короля, що військом правлять польовий гетьман Калиновський та брацлавський воєвода Лянцкоронський, що серед польського війська шириться якась незнана досі, страшна пошесть, що люди пухнуть та чорніють перед смертю й тому її “чорною смертю” названо, що поляки сподіваються нових реґіментів від короля, головно гармат та що війна вже неминуча і ніхто з тим не таїться. Але все те ще не причина, чому Данило так змінився — думала Христя. Адже для нього війна те, що вода для риби, чи буйний степ для дикого, степового коня. З тим він 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах ізріс, з тим і зжився. Але чому він так поспішно укріпляє всі міста й городки саме тепер, коли зима найлютіша, мороз найгостріший і замерзла земля найтвердіша? Чи не було б ліпше, легше, зручніше й скоріше робити це тоді, коли земля не замерзла, сніг землі не покрив і пальці не дерев’яніли на морозі? Таким повернувся він із Чигирина. Чи гетьман наказав йому відробити занедбане? Чи може зганив його, що ще не все було зроблене? Чому він сам їй цього не скаже? Адже він напевно знає, як дуже вона тепер терпить. Адже їй тепер більше тепла потрібно, як колинебудь перед тим, більше серця 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, більше любови, більше душі. Коли приїхали з Чигирина до себе, в Брацлав — вона, обнявши його й притулившися до нього, вщерть переповнена щастям, із блискучими очима шептала йому до вуха свою велику таємницю, що вона вже не сама, що, видно, там високо в небі вислухано її молитви, і вона тому щаслива без краю. Спершу він слухав, не розуміючи. Коли ж вона нарешті спитала його, кого він хоче, сина, чи доні, очі в нього заясніли та зайшли слізьми і він обняв її та пригорнув до себе кріпко, кріпко. Вона чула голосний стукіт його серця, приспішений віддих його грудей, його уста 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах на своїх. Нараз радість, оту невдавану, нетаєну, наче морозний вітер звіяв. Він схопився на рівні ноги, взяв себе за голову та вибіг із кімнати зі словами: — О Боже! Христе! Христе! Чи був це оклик безмірного щастя, чи болю, чи одного й другого разом? Вона досі не могла збагнути. Бачила тільки, що після цього він іще більше гарячково, ще більше нетерпляче прискорював будову валів та укріплень довкола міст і містечок, ще більш невтомно ставив на ноги сотні, ще пильніше дбав про виряд для сотень, про коні, про вогнепальну зброю та про достатній запас пороху. Були дні, коли зсідав він із коня 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах тільки на те, щоб щось на скору руку перегризти. За той час сідло переходило з хребта одного буланого на другого, бо в усіх містечках і по всіх сотнях він мав свої коні. Не загріваю чи закостенілих ніг, рушав далі в дорогу, до іншої сотні, до іншого містечка, де на нього ждав уже інший буланий і новий кухоль гарячого молока. До ближчих сіл і містечок Христя часто супроводила його. Але коли хотіла їхати з ним до Бару, він морщив чоло і однією його відповіддю було: — Ні. І годі було договоритися з ним, бо на всі її переконування 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах мав тільки одну відповідь: — Ні. Полк ніколи досі не був такий повний і численний, як тепер. Коли перед кількома місяцями — згідно із Зборівською угодою — в полку зареєстровано всього біля двох тисяч козаків, то тепер було вписаних у полкові книги поверх двадцять тисяч, крім усіх тих у боях загартованих, з війною обізнаних, добре озброєних, покозачених селян, що на перший заклик готові були ставитися в охочекомонних сотнях. Двадцять і дві сотні були за реєстром. Не обняті реєстром були ще сотні: барська, ялтушівська, володіївська, копайгородська, лучинецька, волковинська, вербовецька, ново-ушицька, летичівська та ряд охочекомонних сотень, яких число і склад змінювалися раз-у раз. Коли 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах на початку вся сила полку основувалась на кінноті, так тепер — після трилітньої війни сотні в більшості були піхотні і тільки одна третина всього полку була кінною. Попередні бої виказували велику силу добре виправленої піхоти і тому то Нечай щораз то більшу вагу став класти на піхотні відділи. В кінні сотні попадали люди тільки після докладної перевірки. Кінний козак мусів добре володіти шаблею та списом, мусів мати доброго, витривалого коня й увесь потрібний виряд, зате в піхотні сотні попасти було легко і там учили головно, як робити оборонний табір із возів, як копати шанці та як наладувати якнайшвидше самопали. А тому 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, що ладували самопали звичайно не однією кулею, а кількома порізаними куснями олова, то вогнева сила піхоти була жахлива. Коли німецькі, чи еспанські піхотні з’єднання заставлялися перед наступом кінноти довженними списами, формуючись у чотирокутники, козацька піхота мала свою окрему тактику. Незліченна сила возів, що товаришила кожному війську, замість мішати й перешкоджати козацькій піхоті, ставала їй у пригоді. Вози, уставлені в круг, зчеплені ланцюгами, обсипані землею та обсаджені вогненним людом, були об’єктом куди тяжчим до здобуття, як наїжений списами чотирокутник німецької піхоти. Грізна польська гусарія; пострах ворогів речіпосполитої, що стільки перемог принесла польським військам у минулості, була зовсім 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах безсильна й безрадна, коли прийшлося мати діло з добре заложеним козацьким табором. Нечай, що доручив був Зеленському сформувати піхотні відділи зараз після корсунського погрому, розпоряджався тепер найліпшими піхотними частинами в цілому війську. Тяжких гармат до здобування міст, чи замків у полку не було, за вийнятком тих тяжких фортечних гармат, що були в самому Брацлаві. Зате легких польових гармат, фальконетів, гаківниць було більше, ніж у якомунебудь іншому полку, і вони робили оборонний табір справді недоступним і нездобутим. Порохівні працювали, як день, так ніч, воєнний промисел розвивався по містах і селах. У Брацлаві та Тульчині були рушникарі, з яких 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах рук виходили зовсім непогані мушкети, були численні сідлярі, що виробляли виряд для коней, були стельмахи, що робили вози, а в багатьох кузнях жарилось вугілля під тяжкими міхами від білого ранку до пізньої ночі. З-під ковальських молотів виходили не тільки лемеші, яких так дуже було потрібно, й окуття до возів, але й стоси підків та гострі вістря до списів і стріл. Два добрі, врожайні роки заповнили селянські комори по береги. По селах було повно хліба й до хліба для кожного. Показалося, що з хвилиною, коли панам замкнули вступ до їхніх маєтків, більше землі пішло під плуг, аніж колинебудь перед тим. Цілинні 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах землі, степ, що лежав перелогом, неужитний — живо замінилися в родючі поля. Дикі степи, що впродовж століть шуміли буйними травами, починаючи від Ямполя та Ольгополя — колишній кривавий шлях бєлгородських татар за наживою — втихли тепер, успокоїлися і від віків і віків невиданий тут плуг став виорювати чорні масні борозни на залишеній колись, на занедбаній, а такій плодючій землі. Два роки — думала Христя — а що за зміни на кожному кроці, де тільки глянеш, куди обернешся. Воля, немов те весняне сонце, розбудила все. Нехай, що громи перелітали по небу, нехай, що буря хилила дерева до землі, нехай, що гук гармат, як 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах гук весняних громів, перевалювався країною! Але щось невидиме, могутнє, стихійне, життєдайне й життєрадісне будило до життя і землю, і людей, і все живуче. Воля, як весна, напоєна сонцем, химерна бурями, щедра, багата, радісна, була тут, жила і цвіла, раділа, сміялася сонцем, гралася громовицями. Не сила було їй опертися, стримати її, так, як не сила закрити сонце і спинити громи. Хіба ж хто бачив таку роботу взимі перед тим? Хоча Нечай не принаглював, не кричав, і хоча не чути було крику й погроз наглядачів, вали росли, наче мури, що їх не легко буде комунебудь здобути. І не було чути крику 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах працюючих, ані плачу, ні стогону, ні прокльонів. Ось і тепер пісня доходить аж сюди, пісня того люду, що обліпив вали, як комашня, пісня бадьора, гомінка, весела, бо добута з вільних грудей тих, що покохали волю, за неї битися й умирати були готові. Задзвонили підкови на замковому подвір’ї, порскнув кінь один і другий, і Христя побачила свого Данила, як зіскакував із буланого, говорячи щось до старшин, що стояли довкола нього. Всіх їх вона знала. І сивавого Житкевича, полкового писаря, і Павла Кривенка, полкового осавула, що був наказним, як Данило виїздив до Чигирина, і сотників, і полкових та сотенних старшин 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах, які саме тепер робили місце санкам, що заїхали на замкове подвір’я. — Хтось чужий приїхав — подумала Христя і пильніше глянула крізь морозом уквітчану шибку. Якась постать, закутана в кожух, заворушилась на санях, але годі було розпізнати, хто це. Христя відчинила віконце і, поглянувши, скрикнула радісно. Зі санок висідав, сміючись та стріпуючи лід, замерзлий на вусах і бороді, давній її вчитель і приятель дому Олешичів, Лука Климовський. Мертвий за життя


documentauspseb.html
documentauspzoj.html
documentausqgyr.html
documentausqoiz.html
documentausqvth.html
Документ 6 страница. Дрібний сніг, видно, не рішився ще, чи впасти на землю, чи довше тулитися в хмарах